Я НЕ БАЧИЛА ВІЙНУ

Маленька дівчинка – три роки чи чотири –
Ниць впала на траву і до землі
Припала, мов би захисту у неї
Шукаючи від грюкоту снарядів,
Що падали довкола, і від свисту,
Шаленого, спотвореного свисту,
З яким снаряд прямує до землі.

Та дівчинка тепер – моя матуся.

Хлопчисько років п’ять чи може шість,
Йдучи зі школи в тихому містечку,
Що від війни Урал сивий укрив,
Ніс хліба шмат додому. Видавали
Той хліб маленьким учням. Та хлоп’я
Не їло хліб, і тільки знову, знову
Шматок той нюхало, щоб пахощі його
Хоч трохи йому голод втамували:
Сестричка вдома, мати, теж голодна;
І кожний день хлопчисько їм носив
Шматочок хліба, що давали в школі.

Той хлопчик – то сьогодні тато мій.

І я, зростаючи у мирній тиші,
Дитина, що не бачила війну, –
Від гулу літака я прокидаюсь
І жах мене пронизує – здається,
Ось – ось почую той шалений свист.
А за столом обіднім я не можу
Спокійно бачити, як хтось від хліба корку,
Чи навіть шмат, залишить, як сміття.

Так, я не бачила війну, не знала голод,
Та спогади про це – у мене в генах!

РІЗДВЯНІ СПОГАДИ

Знову заспівали по хатах колядки –
На Украйні милій почалися святки.
Угорі високо зоря засвітилась –
У Марії – діви дитя народилось.

Як я у дитинстві цього дня чекала!
Як я уявляла, подих тамувала:
Вогники засвітять, напрочуд чудові,
Іграшки та кульки різнокольорові…

…Сніг. Морозно. Вечір. Співи залунають.
Мамо скатертину білу накривають.
На моїй ялинці вогники блимають.
Мене мамо з татом ніжно обіймають…

Де моє дитинство, куди воно зникло?
Що доросла стала – я до того звикла.
А у Святий вечір виряджу ялинку –
Сяють оченята у моїй дитинки,
Сяють щирим щастям…
Ти світися вічно
Зорею невгасною вогник новорічний.

ЛИПНЕВИЙ ВЕЧІР

Літечко красне, літечко ясне!
Вечір. О восьмій сонце не гасне.
Квіти іще не заплющили очі,
Лагідно вітер обличчя лоскоче.
Велично сонце в море сідає,
Тіні подовшали, обрій згасає.
В квітах піклується бджілка – чаклунка,
Точиться медом кожна чарунка.
Все затихає, готується на ніч,
День закінчився, всім – на добраніч.
Як діаманти – першії зорі!..
………………………………….
Крим. Севастополь. Чорнеє море.

ҐАРТОВАНА МОВА

Літери мови моєї
шаблі козацькі кресали.
Літери мови моєї
кров’ю на стінах писали.
Літери мови моєї –
як вартові на кордоні.
Як ти плекала ся, мово,
згадують маки червоні.
Як ти з – під пана і ката
голову знов підіймала,
Як твою пісню крилату
влада за ґрати ховала,
Як твій Орфей гучномовний
міряв солдатщину кроком,
Як за ним пильно дивилось
царсько – жовнірове око.
Тільки нівроку! Живії
вірші його невмирущі.
Вічні рядки «Заповіту»
чути з дніпровської кручі.
Знову пісні та прислав’я
линуть відверто і щиро,
Мово твоя, Україно,
птахом злітає у вирій!
Шепіт палкого кохання,
жарт твій солоний із перцем…
Вирвати мову в народа
можна хіба що із серцем!

КОЗАЦЬКА ПОХІДНА

Хвилі гребні підіймають,
Мов чуби біляві…
Козаки в човнах співають
Про козацьку славу.
Про палкі, завзяті битви,
Про шабельку гостру…
Про матусину молитву
Та хрести погосту.
Хтось дістане в бою славу,
Вернеться додому –
Хтось залишиться навіки
У краю чужому.
Але страху та печалі
Козаки не знають,
Як за волю, за Украйну
Голову складають.
Бо за рідну землю вмерти
То честь для героя,
Щоб навік вона дістала
Собі вільну долю.
Линуть чайки понад хвилі,
Вітер у вітрилах –
А любов до України
Козаку – як крила.
Хвилі гребні підіймають,
Мов чуби біляві…
Козаки в човнах співають
Україні славу.

СОЛОНА ЛЮБОВ

Повертаюсь серед ночі, за спиною – наче крила!
Ти до мене вийдеш боса і зомлієш на руках.
Я твої цілую очі кольору морської хвилі,
На губах солонуватий відчуваю моря смак.

Кораблі та океани, командири-капітани,
Дивний світ невпинних рухів, грюкіт шквалів і штормів,
Бірюзової пустелі велетеньськії бархани –
Це моя стихія, люба, серця вірного приспів.

Тож не плач, що знов ухожу, що земля для мене – ґрати!
Не втримають альбатроса килими і кришталі.
Тільки того поцілунку нам не варто забувати!
Вибігай до мене боса. Ти ж для мене – соль землі!

КРИК ЧАЙКИ

Да, я – чайка!
Крылья гордо свои расправляю,
Взлетаю,
И кружу над зеленой волною,
Выходящей на берег стеною.
Хохочу – или, может, рыдаю?
Не знаю…
Я кружу, в облака залетая,
Вся в рассветных лучах золотая!

Да, я – чайка!
О земле я тоскую над морем,
И в горе
В волны с криком протяжным ныряю,
Дна морского достигнуть желая.
А вернувшись в высокие скалы,
Что алы
От горящего в небе заката,
Я волне набегающей рада…

Две стихии рвут душу на части –
Душу чайки!

ПАМЯТИ ОДНОКЛАССНИКА

Мы слишком поздно узнаем людей,
С которыми пол-жизни жили рядом.
И, провожая их прощальным взглядом,
Впервые ощущаем боль потерь.
Но – не позвать, не встретить, не вернуть.
И все свои провинности пред ними
Готовы мы теперь признать своими!
И, начиная от прощанья путь,
Уходим, чуть сильнее сгорбив плечи.
Отныне, до последних наших дней,
Не сбросить нам тяжелый груз камней,
Положенных на совесть человечью.

ИНТИМНОЕ (ОН ГОВОРИЛ МНЕ…)

Ветер луною играет в пристенок,
Словно Гаврош.
Рук от запястий, губ от коленок
Не оторвешь!
В сладком бреду мне и осень – не осень,
Вдоволь тепла.
Все, что у Бога в молитвах мы просим,
Нынче свершилось: ты не ушла!

В медленном, томном, пьянящем скольженьи
Губ у виска
Я наслаждаюсь твоим отраженьем
В бликах далекого маяка.
Можешь обидеться или обидеть –
Щеку подставлю и все прощу.
Можешь любить или ненавидеть –
Больше не отпущу.

МОИ СТИХИ

Они живут своей отдельной жизнью,
Совсем забыв о матери своей.
Но отзвуки их призрачных коллизий
Как плач детей звучит в душе моей.

Как защитить детей своих от боли,
От клеветы, невежества, плевка,
От нищеты униженной юдоли,
Подкованного сталью сапога?

Как уберечь от пагубной забавы,
Добавить им тепла, придать огня?
Боюсь, я не нужна им больше. Право,
Они давно переросли меня.

Нет, мне дано теперь лишь волноваться,
Замаливать ошибки и грехи,
И в каждой букве снова сомневаться,
Когда читают люди вас, стихи!

Но если снова трепет вдохновенья
Зовет строку рождать на чистый лист –
Я не могу им отказать в рожденьи,
Чтоб ни ждало их: лавр
или трехпалый свист.


на главную